Ми інваліди з особливих видів,
Не кожен зрозуміє цей печаль,
Здається б , все на світі зненавидів,
Коли проймає душу жаль.
Та часом соромно себе жаліти,
Коли каліка руку простяга,
Сліпий, німий, він може жити,
Йому й нещасна доля дорога.
Чому ж і де взяла такі права я,
Щоб докоряти Богу своєму?
О, ні, я й іншим хворим співчуваю,
Не хворим „заздрю”, а чому?
Хоча нікому зла не побажаю,
Хай буде менше ось таких, як ми!
Я в серці гострий біль перемагаю,
Ховаю душу від зими.
І по східцях іду все вище й вище
До заповітних „золотих” дверей,
Ми – інваліди, але ми не нижчі
За найзвичайніших людей.
Ми зможемо усе,якби лиш захотіти,
Бо знають всі, це - 21-ий вік.
Хоч без гормонів ми не зможем жити,
Та ми не схожі на калік!
Адже у нас є воля, сильна воля,
Й бажання бути поруч з усіма.
Так, випала нам не солодка доля,
Але вона нас вибрала сама!
І навіть якщо хтось не зрозуміє
Й в тяжку хвилину я почую сміх,
Скажу люб”язно, як зумію:
„А інвалідом бути – це не гріх!”...
*2003*
Комментарий автора: Присвячую Тумаш Валентині Миколаївні та знайомим із радіології (вірш написаний до покаяння)
Алина Бабыч,
Киев, Украина
"Господь - крепость моя и щит мой; на Него уповало сердце мое, и Он помог мне, и возрадовалось сердце мое; и я прославлю Его песнию моею" (псалом 27:7.) e-mail автора:alya_babich@ukr.net
Прочитано 14982 раза. Голосов 7. Средняя оценка: 4,71
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Шановна Аліно!
Шкода, що Ви погано бачите руку Божу у Ваших труднощах, не зрозуміли ту велику мету, яку саме Він має щодо Вас, даючи Вам саме ТАКУ долю!
Отже, з прикрістю відзначаю, що Ви не пізнаєте Бога у всьому цьому. Отже Ваші хвороби не призводять до Вашого духовного зростання, якого єдине бажає для Вас Господь. Бо коли б Ви це зрозуміли, Ви б, напевне, ПРОСЛАВЛЯЛИ Б ТВОРЦЯ, за усе що Він Вам дає, й дякували б йому!
Я усе це знаю не лише "з теорії" та книг наших братів та сестер у Христі Ісусі, але й з власної практики.(Мені доводилося бути інвалідом, а почасту я просто не став звертатися до лікарів за встановленням інвалідності.)
Тож бажаю Вам пізнати Христа, нашого Господа і Спасителя, у всій Його повноті!
Щасти Вам!
Комментарий автора: Шановний Ігор Григорович, щиро вдячна Вам за відгук, та все ж хочу зауважити, що цей вірш був написаний до того, як я пізнала Ісуса Христа, як свого Спасителя, і він передає почуття, які я відчувала саме в той момент, коли не мала цілі в житті, була одинока і душа моя була в пошуках.
Якщо маєте бажання, почитайте мої інші вірші( н-д, "Чудесный Бог", "Самому лучшему другу и Господу посвящается") і тоді Ви побачите, що я за всі свої страждання дякую Богу, бо якби не було страждань у моєму житті, то не сталося б і чудес, а те що я стала мамою здорової дитини, враховуючи мій діагноз, невже це не чудо?
А друкую я свої вірші, написані ще до покаяння, для того щоб засвідкувати перед читачами, як може змінитися життя з Богом, якою є життя людини без Бога і яким воно стає, коли перше місце в житті посідає Христос. То ж за все славлю Бога, а Вам бажаю Божих благословінь!
2) Огненная любовь вечного несгорания. 2002г. - Сергей Дегтярь Это второе стихотворение, посвящённое Ирине Григорьевой. Оно является как бы продолжением первого стихотворения "Красавица и Чудовище", но уже даёт знать о себе как о серьёзном в намерении и чувствах авторе. Платоническая любовь начинала показывать и проявлять свои чувства и одновременно звала объект к взаимным целям в жизни и пути служения. Ей было 27-28 лет и меня удивляло, почему она до сих пор ни за кого не вышла замуж. Я думал о ней как о самом святом человеке, с которым хочу разделить свою судьбу, но, она не проявляла ко мне ни малейшей заинтересованности. Церковь была большая (приблизительно 400 чел.) и люди в основном не знали своих соприхожан. Знались только на домашних группах по районам и кварталам Луганска. Средоточием жизни была только церковь, в которой пастор играл самую важную роль в душе каждого члена общины. Я себя чувствовал чужим в церкви и не нужным. А если нужным, то только для того, чтобы сдавать десятины, посещать служения и домашние группы, покупать печенье и чай для совместных встреч. Основное внимание уделялось влиятельным бизнесменам и прославлению их деятельности; слово пастора должно было приниматься как от самого Господа Бога, спорить с которым не рекомендовалось. Тотальный контроль над сознанием, жизнь чужой волей и амбициями изматывали мою душу. Я искал своё предназначение и не видел его ни в чём. Единственное, что мне необходимо было - это добрые и взаимоискренние отношения человека с человеком, но таких людей, как правило было немного. Приходилось мне проявлять эти качества, что делало меня не совсем понятным для церковных отношений по уставу. Ирина в это время была лидером евангелизационного служения и простая человеческая простота ей видимо была противопоказана. Она носила титул важного служителя, поэтому, видимо, простые не церковные отношения её никогда не устраивали. Фальш, догматическая закостенелость, сухость и фанатичная религиозность были вполне оправданными "человеческими" качествами служителя, далёкого от своих церковных собратьев. Может я так воспринимал раньше, но, это отчуждало меня постепенно от желания служить так как проповедовали в церкви.
